Володимир Ландик: Для чого ці люди прийшли в Партію регіонів? Для отримання «відкатів»

http://www.umoloda.kiev.ua/number/1094/180/39155/

Куратор Луганщини від фракції «Регіонів» у ВР — про недоліки у своїй партії та області
Михайло БУБЛИК



Народний депутат Володимир Ландик — фігура в луганському політикумі неоднозначна. Рідний брат очільника донецької компанії «Норд» Валентина Ландика, він і сам є типово «донецьким». Не лише за партійною приналежністю, а й, скажемо так, психологічно. Наприклад, це проявляється в його агресивній манері ведення бізнесу, особливо на етапі «первинного накопичення капіталу». Але все ж таки це бізнес — на відміну від рейдерства, яке практикували місцеві «комсомольці», дорвавшись до адміністративної влади в регіоні за сприяння Леоніда Кучми.

Володимир Іванович може вважатися медіамагнатом обласного масштабу — він контролює один із трьох загальнообласних телеканалів, FMстанцію, обласну газету і сайт. Але (знову це «але») навіть під час двох останніх виборчих кампаній у його студії нерідко з’являлися представники інших партій, у тому числі «помаранчевого» забарвлення, а в газеті можна було навіть зустріти публікації з критикою на адресу «регіоналів». У розмові з кореспондентом «УМ» засновник і колишній лідер Луганської обласної організації Партії регіонів і сам вельми дошкульно висловлюється про деяких «синіх». Ми почали інтерв’ю із запитання про «з’їзд сепаратистів2» у Сіверськодонецьку, що відбудеться в лютому.


Партія регіонів ризикує закінчити, як СДПУ(о)?

— Володимире Івановичу, міський голова Сіверськодонецька Грицишин у нашій газеті заявив, що не надасть «сепаратистам» із Партії регіонів приміщень для другого з’їзду. Як ви ставитеся до таких заяв і зібрань?

— Мені сподобалося висловлювання Грицишина. Коли його спитали, чи потрібен з’їзд, він відповів: «Ні, бо я українець». Ви знаєте, все, що є добром для України, — добре й для мене, а все антиукраїнське для мене — погане.

Я був учасником того з’їзду (у листопаді 2004 року. — Ред.), і, знаєте, я приїхав туди із натхненням, з патріотизмом. Ми в тому з’їзді бачили відповідь Львівській обласній раді, яка прийняла рішення не підкорятися рішенню ЦВК про те, що Президент — Янукович. Це що — виходило, що область відділяється від України?.. У відповіді таким людям ми бачили призначення того з’їзду. А те, що вийшло потім...

Після з’їзду почали розкручувати тему: наскільки важливий наш регіон, а отже, не можна чіпати «губернатора» і все угруповання, що за ним стояло. І цим смикати за хвіст всю Україну. Мене обурює, коли партію починають використовувати для задоволення особистих амбіцій окремих її членів. А коли ця мета не може бути досягнута напряму — починаються якісь там торги, якісь поступки, про які ми нічого не знаємо, але які призводять до того, що партія втрачає авторитет. І самі члени партії зрозуміти не можуть, у чому справа. Я не кажу про провал Партії регіонів, але так закінчила НДП, так закінчила СДПУ(о). Їхні лідери з допомогою керівництва держави досягали своїх особистих цілей, використовуючи партію, і після цього тих партій просто не стало. Нам так робити не можна. Нам слід вести відкритий діалог і з виборцями, і — особливо — з членами партії. Щоб вони розуміли й бачили, до чого ми йдемо і як ми йдемо.

— І все ж: навіщо вашій партії «другий Сіверськодонецьк»?

— У нашого обласного осередку теж є питання щодо цього. Якщо з’їзд організовують для того, аби піднімати рейтинг, то не треба було його, для початку, опускати! А щоб його не опускати — лінія партії має бути прямою, відкритою, зрозумілою усім членам партії і виборцям.

Ми прийшли до влади в області на підйомі — і до нас приєдналося багато членів інших партій. По що вони йшли, побувавши там, там і там? По одне: отримати посаду. Не посаду в партії для її розбудови, а чиновницьку. Для того, щоб набивати особисту кишеню в повністю корумпованій державі. Як вони можуть набивати кишені? Звичайно, тільки залазячи в кишені громадян, підприємців. Тобто катастрофічно гроблячи імідж тієї партії, яка їх висунула.
«Регіони» втратили Гайдука, коли почали викривлювати курс

— З чого, на вашу думку, почалися помилки Партії регіонів?

— За три роки до відомого з’їзду в тому ж Сіверськодонецьку теж були збори, на яких робили блок «За ЄдУ!». Чотири партії механічним способом з’єднали (потім до них приєдналася Партія промисловців та підприємців). Так от, партії, яких в області, можна сказати, й не існувало, які ніхто не знав — раптом очолюють і виборчу кампанію, і списки складають, і в парламент приходять. А ті, хто свою партію будував, хто вводив ідеологію — той залишився за бортом. Якби «Єди» не було, сама Партія регіонів набрала б не 14 відсотків, а 28, як не всі 30. Це по області. І по Україні ми б набрали вдвічі більше. Адже весь негатив, усю гидоту від тих партій ми змушені були прийняти на себе.

— Але ж ви тоді очолювали луганський осередок...

— Тоді секретарем виконкому партії був Віталій Гайдук. Я з ним неодноразово зустрічався в Донецьку, в офісі «Індустріального союзу Донбасу». Мені було цікаво: як розбудовувати партію? Я знаю, як створювати бізнеспроекти — я цьому навчався, у тому числі й за кордоном. Навчався рекламі, маркетингу. Партія — те ж саме, тільки це дуже брудно. От якби партії вибудовувались, як бізнес — було б набагато чистіше! І коли ми з Гайдуком обговорювали ці теми — мені дуже подобався його підхід. Що ось така має бути стратегія, і ми в жодному разі не маємо кривити лінію, маємо йти прямо. І в опозиції має бути єдина лінія — пряма! Коли ж почала творитися «Єда» і почалися підкилимні угоди — Гайдук пішов.

— Через незгоду?

— Так. Тому що від початку пряму лінію ми (Партія регіонів) почали міняти на криву. Ми втратили одного з найкращих менеджерів в Україні, а може, й у Європі.
«Якщо опозиція — не пряма лінія, це буде називатися «болото»

— Попри те, що Партія регіонів в опозиції на загальнодержавному рівні, у східних областях вона фактично при владі...

— Коли ми проводили останню партконференцію, буквально перед Новим роком, я сидів у президії — і бачив у залі, в основному, чиновницьку рать. Чиновники [в ПР] давно витіснили тих, хто партію створював, розбудовував, робив її імідж.

І що ми почули? Партія в області втратила [порівняно з попередніми парламентськими виборами] близько 200 тисяч голосів. З них 100 тисяч ми втратили в Луганську. Нам кажуть, що винна в цьому неправильна політика міської ради на чолі з мером — але чомусь це не обговорюється на конференції. Відбулися одним реченням: «Була зроблена помилка у створенні міського штабу». Ані депутатів місцевих рад, ані мерів ми на майданах, на вулицях не бачили, за рідкісними випадками. Хоча вони пройшли за списками Партії регіонів. Чому це не обговорюється, чому не робляться висновки і ніхто не несе відповідальності?

Ми втратили голоси і потрапили до опозиції. Але опозиція — це також пряма лінія. Вона не може йти вправо, вліво, вгору — інакше це буде називатися «болото». То ж на яких підставах, перебуваючи в опозиції, наші представники перебувають на державних посадах? Я маю на увазі всі ці управління в державних адміністраціях, різноманітні інспекції і т.д., і т.п.
Про людей із двома паспортами

— А як щодо чиновників у міськвиконкомах?

— Це — місцеве самоврядування. Ради обрані, вони формують свої виконкоми, призначають людей — нехай вони їх і контролюють. І за все відповідають. Тому за всі ці «непорозуміння» із землею має нести відповідальність міська влада — члени партії. І треба розібратися: а хто привів ту чи ту людину, хто її до списку вписав? Той нехай і відповідає. Куди сьогодні голова земельної комісії Луганської міськради подівся? Якими він зараз сумами оперує, купуючи в Києві нерухомість? А я це напевно знаю...

Чому так погано із рейтингом [Партії регіонів]? Тому що чиновник на будьякій посаді працює не на партію, а на себе. Візьмемо, для прикладу, начальника луганського обласного центру зайнятості Андрія Черкасова. Партія регіонів поставила на цю посаду людину, яка недавно ходила в лідерах НДП. Щось у нас поліпшилося? У нас в області катастрофічна нестача робочих рук, а він є головним «виробником» безробіття. Тому що платить гроші всім безробітним без розбору. Це колись не було робочих місць; зараз їх — навалом. А система працює! Чи він запропонував нам, народним депутатам, змінити систему і припинити розбазарювання державних коштів? Ні! Навіщо? Чим більше безробітних, тим більше відрахувань. У мене немає упередження до пана Черкесова, але для чого він прийшов у Партію регіонів?

Або візьмемо іншого чиновника. Є така екологічна інспекція. Очолює її людина, яка була у списках Партії регіонів на виборах до міськради Луганська. Номер у списку не сподобався — пішов до Вітренко. Це що — одне й те саме?! Пройшов до ради, але, не отримавши нічого, швиденько прибіг до Партії регіонів: «Дайте посаду!». Чого він прагнув, міняючи партії?

Можу назвати ще масу людей; усі вони свої посади, закони застосовують для боротьби з... населенням. Підприємці — це ж населення. Це ж — виборці. Так чого ж ви боретеся із власним виборцем?!

У рамках виборчої кампанії я зустрічався з людьми по всій області. Я вам скажу: основна маса дрібних підприємців, «базарників», проголосувала проти нас. За певну партію. Не буду її рекламувати — всі й так розуміють, за яку саме (мається на увазі БЮТ. — Ред.). Чому так? А ось цей чиновницький «бєспрєдєл» насамперед ударив по них.

Коли ринковий збір у Луганську збільшують у два з половиною рази — це добре чи погано? Коли збільшують тарифи на комунальні послуги для населення? Це ще можна зрозуміти, коли воно йде до скарбниці. А коли приходить чиновник з тієї ж екологічної і називає вам суму збитків, які ви начебто завдали місту, — 360 тисяч. Скажіть, які збитки від невивезення сміття можна завдати на території однадві сотки? Вилити туди сто тонн нафти чи що? А в підприємства й обігу такого немає, цей штраф означає для нього банкрутство. Але ж усі розуміють: чиновнику потрібен «відкат» на суму 10 відсотків... То чи потрібна нам така інспекція і такий її керівник? Чи підвищимо ми так авторитет партії?

Я вважаю, нам не потрібні якісь з’їзди і якісь крики в області, якщо ми будемо правильно вести політику. А в нас є, може, й більш кричущі випадки — захоплення землі, вирубка лісів (у нашій степовій зоні!), вирубка парків. І це також роблять члени партії, хоч як дивно. Ті, в кого, окрім двох чи трьох квитків різних партій, є ще й не один паспорт, окрім українського. Або сусідньої країни, звідки не видають [українським правоохоронним органам], або з далекої й теплої. Вони роблять тут нечистий бізнес, гроблячи імідж партії, жити ж бажають в іншій державі, яка для них буде зручнішою й красивішою. А я — українець. У нас має бути чітке розуміння і щодо мови, і щодо НАТО, і з усього кола питань. Але, звичайно ж, не на догоду якимось іншим державам, а на користь власній країні. І я хочу жити в цій країні, і бути похованим поруч зі своїми предками. І щоб люди, проходячи повз мою могилу, казали: «Царство небесне», а не плювали на хрест.


ДОСЬЄ «УМ»

Ландик Володимир Іванович

Народний депутат України, член фракції Партії регіонів (126й номер у списку), член Комітету ВР з питань свободи слова та інформації. Перший заступник голови Луганського обласного відділення ПР.

Народився 27 грудня 1949 р. у с.Часів Яр Донецької області.

Освіта: Дніпропетровський металургійний інститут (1972), інженерметалург.

Кар’єра: 1972 —1994 — в управлінні з виконання покарань УВС Луганської області, 1994 —1996, 1999 —2005 — гендиректор ТОВ «Нордсервіс» (Луганськ). 1996 —1999 — віцепрезидент ВАТ «Норд» (Донецьк). Був народним депутатом від Партії регіонів V скликання, депутатом Луганської міськради. Перед тим (до 2000 р.) — член Партії труда.

Одружений. Має сина 1974 р. н.

ГЛАС ВОПИЮЩЕГО

Что такое Партия Регионов?

«Регионал» Ландик: «Для чего они пришли в партию? Чтобы набивать свой карман!»

Народный депутат от Партии регионов, первый зампред Луганскогой облорганизации ПР Владимир Ландик (брат нардепа-«регионала» Валентина Ландика – компания «Норд», «красный холод Донбасса») порадовал откровенным рассказом о причинах падения в Донбассе рейтинга своей родной партии.


В сегодняшнем интервью газете «Украіна молода» Владимир Иванович сделал несколько заявлений о внутрипартийных проблемах, которых никогда не позволят себе такие « преданные старожилы» партии, как Герман, Богословская или Тарас Чорновил, не говоря уже о Табачнике или Шуфриче.

Приведем лишь некоторые высказывания г-на Ландика:

«Мене обурює, коли партію починають використовувати для задоволення особистих амбіцій окремих її членів. А коли ця мета не може бути досягнута напряму - починаються якісь там торги, якісь поступки, про які ми нічого не знаємо, але які призводять до того, що партія втрачає авторитет. І самі члени партії зрозуміти не можуть, у чому справа. Я не кажу про провал Партії регіонів, але так закінчила НДП, так закінчила СДПУ(о). Їхні лідери з допомогою керівництва держави досягали своїх особистих цілей, використовуючи партію, і після цього тих партій просто не стало<…>

Ми прийшли до влади в області на підйомі - і до нас приєдналося багато членів інших партій. По що вони йшли, побувавши там, там і там? По одне: отримати посаду. Не посаду в партії для її розбудови, а чиновницьку. Для того, щоб набивати особисту кишеню в повністю корумпованій державі. Як вони можуть набивати кишені? Звичайно, тільки залазячи в кишені громадян, підприємців. Тобто катастрофічно гроблячи імідж тієї партії, яка їх висунула<…>

Коли ми проводили останню партконференцію, буквально перед Новим роком, я сидів у президії — і бачив у залі, в основному, чиновницьку рать. Чиновники в ПР давно витіснили тих, хто партію створював, розбудовував, робив її імідж.

У рамках виборчої кампанії я зустрічався з людьми по всій області. Я вам скажу: основна маса дрібних підприємців, «базарників», проголосувала проти нас. За певну партію. Не буду її рекламувати - всі й так розуміють, за яку саме. Чому так? А ось цей чиновницький «бєспрєдєл» насамперед ударив по них.

Я вважаю, нам не потрібні якісь з’їзди і якісь крики в області, якщо ми будемо правильно вести політику. А в нас є, може, й більш кричущі випадки - захоплення землі, вирубка лісів (у нашій степовій зоні!), вирубка парків. І це також роблять члени партії, хоч як дивно. Ті, в кого, окрім двох чи трьох квитків різних партій, є ще й не один паспорт, окрім українського. Або сусідньої країни, звідки не видають, або з далекої й теплої. Вони роблять тут нечистий бізнес, гроблячи імідж партії, жити ж бажають в іншій державі, яка для них буде зручнішою й красивішою. А я - українець».


"ОБКОМ"

31 января 2008. 11:03

Автор: Святослав ВАСИЛЬЧУК, Анатолій ШМІЛО
Джерело: Україна Молода

22 січня 1918 року Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила самостійну і суверенну Українську державу. Взаємини між УНР і радянською Росією були з самого початку неприязними. Однією з найбільших неприємностей для більшовиків стало те, що Центральна Рада заборонила безконтрольний вивіз хліба з України в Росію.

Більшовицький ультиматум

17 грудня 1917 року Центральна Рада отримала радіотелеграфом ультиматум більшовицької Росії, який позбавляв Центральну Раду права створювати власну армію, примушував оголосити війну козачим областям (Дон, Кубань) і погодитись на постій в Україні радянських військ. Центральна Рада ультиматум відкинула.

У грудні 1917 року при виборах до Всеросійських установчих зборів українські партії отримали 70 відсотків голосів, а більшовики — 10 відсотків. Тоді більшовики скликали свій Всеукраїнський з’їзд рад, але і тут зазнали невдачі. Розлючені, вони виїхали до Харкова і проголосили «радянську владу». Російський радянський уряд почав готувати війська для захоплення України. Був розроблений оперативний план захоплення Харкова, Полтави, Єкатеринослава. Головні більшовицькі сили наступали чотирма групами під керівництвом Єгорова, Муравйова, Берзіна і Кудинського. На Київ мали наступати більшовицькі війська із двох сторін: із півночі — від Гомеля на Чернігів і Бахмач і з заходу зі «збільшовиченими» частинами на так званому українському фронті (Старокостянтинів, Шепетівка).

20 січня передові частини Єгорова в Полтаві з’єдналися з групою Муравйова. В цей час московський загін особливого призначення Знаменського вів наступ з боку Брянська, 19 січня захопив Хутір Михайлівський і Глухів, а 26 січня — Кролевець і Конотоп. Муравйов зі своєю групою зайняв Ромадан, Лубни, а 27 січня — Бахмач. У Бахмачі з’єдналися усі більшовицькі війська і під командуванням Муравйова почали наступ на Київ.

Хід битви

28 січня українські сотні посіли оборонну позицію під Крутами. Наступного ранку розпочався наступ. Бій тривав більше 5 годин, українці відбили кілька атак. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова. Тим часом, за свідченням очевидців, у студентів та юнкерів почали закінчуватися набої і снаряди для гармати. Загін під керуванням Симона Петлюри, отримавши звістку про повстання на заводі «Арсенал», рушив на Київ. Командир студентської сотні сотник Андрій Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня зазнала втрат, загинув і сам Омельченко. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону.

Коли близько 17–ї години зібралися усі українські підрозділи, виявилося, що не вистачає однієї чоти студентів, яка стояла найближче до станції: у сум’ятті битви в полон потрапив розвідувальний взвод (близько 30 чоловік). Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли просто на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Щоб якось компенсувати втрати «червоних», більшовицький командир Єгор Попов наказав розстріляти полонених. За свідченнями очевидців, з 27 студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли.

Вшанування

Після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року, було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 27 вояків–студентів було перевезено до Києва, де відбулися громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей вчинок київської молоді героїчним. Протягом десятиліть існували різні суперечливі трактування перебігу подій і кількості загиблих — від декількох до декількох сотень. Наприклад, Павло Тичина присвятив свій вірш «Пам’яті тридцяти», хоча до нашого часу збереглися тільки імена тих, хто був похований на Аскольдовій могилі: сотник Андрій Омельченко, Володимир Шульгин, Лука Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв, Божко–Божинський, Ізидор Курик, Олександр Шерстюк, Головощук, Чижів, Кирик, Андрій Соколовський, Микола Корпан, Ганькевич, Євген Тарнавський, Гнаткевич, Пипський. Офіційного підтвердження точної кількості загиблих досі немає — за свідченням учасників подій, імовірно, вбито було близько 250—300 осіб з українського боку, але відомі імена тільки тих, що потрапили в полон і були поховані на Аскольдовій могилі в Києві.

Святослав ВАСИЛЬЧУК,
голова Житомирської обласної організації товариства «Просвіта»

Анатолій ШМІЛО,
голова Житомирської обласної організації Спілки офіцерів України

КОМУ СЛУЖИТЬ НАША ЕЛІТА


17.06.2007
Микола ГОЛОВАТИЙ,
доктор політичних наук, професор, ректор МАУП

Найперше зазначимо, що за усієї великої поваги до народу, людини як творця усього сущого, ролі народних мас в історії доля прогресивного поступу великих людських спільнот, держави вирішальним чином залежить від еліти, особливо управлінської (у всіх сферах життя), яку народ висуває на керівні посади і від якої вимагає якісного управління державою на всіх її рівнях.

Задля цього народ йде на вибори, референдуми, схвалює або піддає критиці, обструкуції власне еліту, своїх керівників, врешті підтримує або ні стратегію державного розвитку загалом.

Безперечно, народ — вирішальний творець усіх матеріальних і духовних цінностей в державі, але це зовсім не означає, що він сповна може ними скористатися. Все залежить від правлячої еліти, її взаємин з народом.
У кожній державі є своя еліта. Інша справа, як вона формується, якою за своїми якостями є , в чиїх інтересах діє.
Вкотре доводиться наголошувати на тому, що причиною сучасного складного стану в Україні є зовсім не економічна, а духовна криза. Багато в чому вона успадкована від так званої тоталітарної доби, коли існувала подвійна мораль, а інтереси особистості аж ніяк не узгоджувались із інтересами держави, суспільства. Але її причини нині більше треба шукати в тому, хто нами керує, кому ми довіряємо і дали владу.
В Україні ніколи не бракувало кращих провідників нації, еліти взагалі: політичної, економічної, духовної, адміністративної чи будь-якої іншої. Скоріше така еліта за різних обставин в минулі століття не могла реалізуватися ні у власних, ні у загальнонаціональних інтересах, сповна служити інтересам свого народу, хоча в Україні, як ніде, в усі часи, за будь-яких обставин були тисячі геніальних, видатних людей, які уславили нас разом як націю, народ, державу. В тому числі і політиків вищого ґатунку. Якщо це так, то логічним є питання, чи маємо ми таку національну еліту сьогодні і чи може вона сповна слугувати усім нам, національній державі, яку творимо вже шістнадцять років. На нашу думку, поки що не маємо.
По-справжньому загальнонаціональною еліта стає тоді, коли вона:
— усвідомлює, дотримується і всіляко намагається зберегти національні традиції, культуру, мову, духовні орієнтири і цінності, розвинути їх у подальшому;
— скерована на поглиблення національно-демократичних ідей, їх утвердження і подальший розвиток;
— у кризових ситуаціях суспільного розвитку свідомо бере на себе відповідальність за стан справ у суспільстві.
Справжня національна еліта в Україні лише формується, а поки що у органах керівництва державою, обласних, районних, міських адміністраціях, радах, політичних партіях і об’єднаннях переважають економісти, юристи, вкрай мало педагогів, психологів, соціологів, а головне — професійних менеджерів — управлінців, людей, що спеціально підготовлені до управління. Надто слабкими є і самі апарати управління, адміністрації, які, до того ж, зі зміною керівника — лідера фактично змінюються якщо не повністю, то наполовину — це факт. Про яку спадкоємність стратегії, тактики, досвіду, культури управління, вирішення державно-господарських проблем в даному випадку може йти мова? Тут встигнути б вирішити хоч якісь власні проблеми, а не державні. Це — реалії нашого життя.
Управлінська еліта має обиратися громадянами, а не суцільно призначатися, бо лише тоді вона буде підвладна, підзвітна народу, заради якого існує і працює. В національній державі провідна верства еліти має бути яскраво вираженою за етнічною, національною ознакою, інакше вона обов’язково перебуватиме осторонь інтересів титульної нації. А відтак серйозно постає проблема як відбору, так і професійної підготовки еліти, налагодження механізму її функціонування в інтересах держави.
Чому не маємо по-справжньому національної еліти? Відповідь на це запитання слід шукати не лише у сучасному стані українського соціуму, умовах, що обґрунтовують наше життя, а в минулому. В колишніх СРСР, Росії, Україні (у складі СРСР), на відміну від інших країн, ніколи не було так званого «урядового», правлячого класу, який спеціально підбирається, готується і використовується для управління державою, хоча урядовці, бюрократи лінувалися і в Російській імперії.
По-суті, елітарність значною мірою пов’язана з духовною творчістю, а така творчість у свою чергу завжди була обумовлена існуванням та діяльністю саме владарюючого класу. Розподіл праці у такий спосіб на фізичну і розумову ставив останніх — управлінців, у вигідне, привілейоване становище. Інша справа, що великою помилкою у колишньому СРСР було твердження і існувала практика, згідно з якою, керувати державою, мовляв, можуть кухарки. Між іншим, ще Платон доводив, що великим недоліком в житті держави є допущення до управління нею демосу — простого, непідготовленого люду. Згідно з Платоном, державні функції можуть успішно виконуватися лише аристократами, що отримали спеціальну освіту і виховання. Ремісники, селяни і раби, на його думку, мали виконувати виключно другорядну, «чорнову роботу». Свою «ідеальну державу» Платон протиставляв демократії, в якій здійснюється влада «сильного звіра» — черні, демосу.
Після жовтневого перевороту 1917 року в Росії влада дісталася так званим пролетаріату і селянству зовсім не випадково, і це мало винятково унікальні наслідки для усієї колишньої царської імперії. Для усвідомлення і пояснення цієї трагічної ситуації нагадаємо не до кінця поціновану думку Макіавеллі стосовно того, що владу найперше треба довіряти тому, хто до неї найменше рветься, не вираженим честолюбцям, тим, хто значною мірою обтяжується владою. Інша справа, коли створюються умови відповідної підконтрольності влади з боку народу, коли держава функціонує за волею більшості і в інтересах такої більшості. В цьому випадку не слід плутати діяльність еліти і демократичні механізми контролю її діяльності. Відомий ідеолог консервативного крила батьків-засновників США А.Гамільтон з цього приводу писав: «В суспільстві є окремі і численні, більшість. Перші багаті, у них хороше походження. Другі — маси народу. Кажуть: голос народу — голос божий. Але це не так. Народ мінливий, підвладний хвилюванням, він рідко судить правильно. Дайте їм (масам — М.Г.) волю і вони гнобитимуть не багатьох.» Фактично подібну ситуацію ми мали в Росії після 1917 року, коли під гаслом «Ми університетів не закінчували» люмпени нищили інтелігенцію, власну еліту в ім’я світлого «соціалістичного» майбутнього. Жорстоко критикуючи революційні сили, що повстали проти влади еліти, Ніцше писав: «Немає нічого страшнішого варварського стогону рабів, які навчилися дивитися на своє існування як на певну несправедливість і таких, що вчиняють дії для того, аби відомстити за себе і за усі попередні покоління». Наполягаючи на тому, що «можливий лише природний, вроджений аристократизм, аристократизм від Бога», відомий російський філософ і соціолог М.Бердяєв керування організованої меншості більшістю, поділ суспільства на керуючих і керованих вважав об’єктивним соціологічних законом. Коли інший відомий російський адміністративний діяч, вчений і письменник К.А. Скальковський вказував на ту важливу обставину, що «в Росії історія не виробила особливого владарюючого класу», але мала виключно державних чиновників, то він нагадував і про те, що усувати цей недолік намагалися не інакше, як завдяки досить жорстокому і прискіпливому відбору на державну службу. Ще більш радикальним, однак об’єктивним був видатний російський історик В.Ключевський, коли зазначав, що росіяни, на відміну від західноєвропейських народів, «не вміють стояти за закон», бо вони — нація спостерігачів, а не соціальної дії: «Ми музиканти, — писав він,— що відвикли грати внаслідок звички розмірковувати про музику».
Сучасна Українська еліта, якщо про неї говорити загалом і ще предметніше, сформувалася переважно із представників радянського та пострадянського періодів існування СРСР та новітньої України. Тож природно, що фактично до сьогоднішнього часу вона мало зацікавлена у формуванні молодої, саме національної української еліти, оскільки живе і конкурує в рамках закритого кланово-корпоративного клубу. Винятком є поодинокі спроби окремих лідерів провести в політику власних дітей, що скоріше є прикладами своєрідної динамічної політико-елітарної діяльності. А найголовніше — правляча еліта в Україні, як вже зазначалось, головним чином не є українською ні за етнічними походженнями, ні за своїми якостями, ні за інтересами, які переслідує. Яка ж вона тоді? Українській еліті характерна надто швидка трансформація, мімікрія за політичними уподобаннями і орієнтаціями. Вона не лише строката, але й непрогнозована у своїй поведінці, безвідповідальна перед своїми партіями, народом, а тому легко переходить з одного політичного табору до іншого. Головна ж її хиба — неспроможність поставити загальнонаціональні інтереси вище особистих, класово-корпоративних, поступитися такими інтересами на догоду національним інтересам.
Коли йдеться про строкатість української еліти, то це є: тоталітарна еліта (еліта монопольної авторитарної влади); ліберальна еліта (еліта більш демократичного розподілу влади); домінантна еліта (еліта демократичної орієнтації); демократична еліта (тяжіння до сильної законодавчої, виконавчої, судової влади, їх розподілу та врівноваження). Але найточніше можна говорити про домінування в Україні тоталітарно-ліберальної еліти, яка складається з колишніх партійно-комсомольських (КПУ, ЛКСМУ) працівників — функціонерів та тих, хто має пряме відношення до соціально-ринкової, підприємницької діяльності, бізнесу. Щоб впевнитися у такому твердженні, достатньо зробити хоча б споглядальний аналіз складу Верховної Ради, уряду, місцевих органів виконавчої влади.
Українську еліту майже неможливо класифікувати за відповідними науковими критеріями і підходами. Так, окремі політологи, зокрема В. Полохало, наполягають на тому, що стосовно України треба вести мову, мовляв, про так звану «псевдоеліту» і що це є явище, притаманне більшості тоталітарним і неототалітарним суспільствам. З такою точкою зору важко погодитися, бо так доведеться визнати, що справжньої політичної еліти у сучасній Україні взагалі немає. Більш логічною є точка зору відомого історика О.Субтельного, який стверджує, що з 1991 року в Україні сформувалися і діють такі основні типи політичних еліт: правляча, опозиційна, молода (що лише формується), регіональна і міжрегіональна. Не вдаючись до кількісного, чи якісного аналізу кожної з вказаних груп політичних еліт України, зазначимо, що найбільш політичними з них є правляча і опозиційна. А щодо молодої (не лише за віком) еліти, то вона з початком незалежності України формувалася і гуртувалася головним чином як носій національно-культурних ідей і цінностей. Та поступово надто помітним явищем для українського політичного життя стало не стільки формування нової національної політичної еліти, діяльність якої максимально відповідала би соціальним і політичним викликам новітньої країни, скільки пристосування старої еліти до нових умов життя, а головне — господарювання. Так, більшість української еліти досить своєрідно сприйняла точку зору, що, еліта, мовляв, не може бути бідною. Таке гасло спричинило швидке і потужне зростання політики і економіки. Відтак, в середовищі української еліти все більш помітним явищем виявився планово-нормативний принцип і характер діяльності. Це надто загрозлива ситуація не лише для соціально-економічного розвитку України, але і її долі взагалі. Справа в тому, що український бізнес (читайте-еліта), як і раніше нині намагається не тільки нагромадити капітали та інші статки власними зусиллями і працею, скільки робить це, головним чином, за рахунок перерозподілу державного бюджету, лобіювання власних економічних інтересів через законодавчу базу, за рахунок вивозу і розміщення капіталів за кордоном.
Досить слушною є думка стосовно сучасної української еліти відомого українського вченого-управлінця Г. Щокіна, який зазначив, що після руйнування тоталітарної системи кадрова робота в Україні взагалі була кинута напризволяще, у вир недорозвинутого політичного ринку, коли на хвилі популізму, використовуючи демократичні процедури, до влади подекуди прийшли демагоги, які виявилися спритнішими за минулих представників компартійної еліти.

http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=1600

Космосу пригадали, як він убив людину

Кримінал
Опубліковано - 25.01.2008

Аратта-Україна

Це - не наслідки бійки київського мера із Луцнком, а результат наполегливості нардепа у встановленні істини. Просто - співпало із гучним скандалом.

У Головному слідчому управлінні МВС України розглянуто запит народного депутата України Кирила Куликова щодо підстав закриття у грудні 2004 року кримінальної справи, порушеної у листопаді 2003 року слідчим управлінням ГУМВС України в м.Києві за фактом дорожньо-транспортної пригоди за участю автомобіля "Мерседес-Бенц G 500", за кермом якого перебував Леонід Черновецький, повідомляє прес-служба.

Нагадаємо, що 2 листопада 2003 року згаданий автомобіль на 25-му кілометрі автодороги Київ – Обухів учинив наїзд на громадянина Коропченка Д.О., що призвело до його смерті. 03.11.2003 кримінальну справу було порушено за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 (порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, якщо вони спричинили смерть потерпілого) ст. 286 КК України. 10.12.2003 згадану кримінальну справу було закрито на підставі п. 2 (за відсутністю в діянні складу злочину) ст.6 Кримінально-процесуального кодексу України.

Фахівці Головного слідчого управлінні МВС України, повторно вивчивши матеріали цієї кримінальної справи, прийшли до висновку, що зазначене рішення було прийнято передчасно.

Зокрема, для повного, всебічного й об'єктивного дослідження обставин справи необхідно було в погодних умовах, максимально наближених до тих, які були на момент ДТП, виконати відтворення обстановки й обставин події за участю водія Черновецького Л.М. з метою встановлення видимості пішохода у світлі фар автомобіля. Таким чином, під час досудового слідства не було з'ясовано всіх обставин цієї дорожньо-транспортної пригоди.

На підставі викладеного, керуючись ст. 216 КПК України, ГСУ МВС України постановило відновити слідство в кримінальній справі за фактом згаданої ДТП.